Студентка п’ятого курсу медичного факультету Адріана Гуменюк переконана, що встигати можна все за умови, якщо правильно розставити пріоритети. Вона активно долучається до доброчинних заходів, любить зустрічі з друзями й нові знайомства, заняття спортом і мандрівки, але все ж головне в неї – навчання. «Або сьогодні вчишся і завтра будеш знати, як лікувати людину, або ж пропустиш цей момент і… Навіщо тоді взагалі вступати у виш?», – резонно запитує вона.
– Адріано, як змінила вас повномасштабна війна?
– Насамперед ці страшні події дали мені зрозуміти, що для справжнього щастя потрібно зовсім небагато, а ми завжди його шукали десь не там. Нині я щаслива тим, що маю можливість бути поруч з рідними, друзями. Не забуваю, що це завдяки нашим Збройним силам.
Вважаю, що трошки в мене були погрішності, бо з 2014 року ще вживала російський контент, особливо блогерів, популярну музику, не вбачала у цьому глобальної проблеми. Та, як виявилося, проблема була. З 24 лютого минулого року це все, звичайно, припинилося. Нині навіть перегляд фільму в російськомовному озвученні для мене – табу. Якщо немає в українському – дивлюся в оригіналі, покращую англійську мову.
– Нині, коли життя безперервно наповнене тривожними подіями, в чому знаходите рівновагу? Як відновлюєте сили?
– Віднайти душевну рівновагу допомагають повсякденні справи: проживаю день за днем, роблю те, що потрібно робити – й це заспокоює. Відновлюю сили, напевно, найбільше у спілкуванні та теплих обіймах близьких людей.
Ще до початку великої війни я активно займалася спортом. І саме у спорті знайшла розвантаження від тривоги та стресу. Інтенсивні заняття спортом у перші місяці великої війни найбільше допомагали, як мовиться, «вимкнути» голову.
– Знаю, вам допомагало також волонтерство, до якого ви активно долучалися й долучаєтеся і в університеті, і поза ним.
– Так, на початку війни я майже місяць долучалася до роботи волонтерського центру Івано-Франківського національного медичного університету. Так сталося, що тато працював на той момент в Івано-Франківську, тож ми прийняли сімейне рішення поїхати до нього, щоб усім бути разом, адже ніхто не знав, як усе далі розвиватиметься. Вже в дорозі я відчувала, що просто сидіти не зможу, мені потрібно щось робити. Тож звернулася до керівниці Центру виховної роботи та культурного розвитку Марти Ігорівни Руденко з проханням, щоб вона допомогла мені сконтактувати з волонтерами Івано-Франківського медичного університету. Мої мама й сестра ходили в місцеву обласну раду плести сітки, а я волонтерила в цьому університеті, де познайомилася з багатьма людьми, які стали для мене близькими. І навіть знайшла там дуже добру подругу Вікторію, продовжуємо з нею тепле спілкування й нині. Робили ми різне: плели сітки, їздили у школи, де показували учням, як це робити, сортували ліки, формували аптечки.
Коли повернулася до Тернополя, також намагалася всім, чим могла, допомагати військовим. Зокрема, плела сітки на базі історичного факультету Тернопільського педуніверситету, адже мешкаю поруч. У нашому університеті чи не відразу приєдналася до команди, яка виготовляє окопні свічки для військових під керівництвом Олени Володимирівни Покришко. Нині в нас майже 100 людей, які сортують та обробляють бляшанки, топлять і заливають віск, закручують картон – всі етапи чітко відпрацьовані. Пригадую, яким на самому початку було наше виготовлення свічок і порівнюю з теперішнім – наскільки зуміли вдосконалити його технологію.
– Ви й до великої війни долучалися до доброчинних справ університету?
– Так, кілька років поспіль разом з однодумцями ставали помічниками Святого Миколая, купували подарунки дітям і створювали їм святкову атмосферу. 2021 року відвідували діток з малозабезпечених сімей, торік – з родин внутрішньо переміщених осіб. Торішнє свято Миколая видалося особливим, багато дітей перебували під нашою опікою. Надзвичайно тішило й те, що до доброї справи долучилося дуже багато людей. Скажімо, батьки мого друга – підприємці, мають склад іграшок. Я звернулася, щоб закупити забавки. І вони мені не лише віддали іграшки за гуртовою ціною, а й оформили додаткову знижку та навіть подарували забавку. Так було також із закупівлею посуду. Всі люди, які дізнавалися, з якою метою ми це робимо, не хотіли залишатися осторонь, підтримували, хто як міг. Цього року я, звичайно, також знову буду помічницею Святого Миколая. Мені подобається не лише збирати подарунки, приходити до дітей та вручати їх, а й поспілкуватися, створити свято, подарувати позитивні емоції. Люди нас тепло приймають, запрошують на чай, пригощають солодощами. Бачити щасливі очі цих дітей – це незабутні враження на все життя!
– Які риси та вміння характеризують вас якнайкраще?
– Вічне бажання до самовдосконалення, відкритість у спілкуванні, ораторські здібності, володіння англійською мовою на достатньому рівні. Люблю нові знайомства. Цьогоріч отримала цікавий та корисний досвід роботи волонтера-медика в дитячому літньому таборі, який допоміг мені зрозуміти, що я ще й стресостійка (усміхається).
– Хто впродовж дитячих і шкільних років найбільше доклався до вашого формування?
– Насамперед – батьки, мама Галина і тато Ігор, які старалися з усіх сил моїй сестрі та мені дати найкраще. Також моя старша сестра Ірина, яка піклувалася про мене не менше за батьків. Це й Тернопільська школа №5, завдяки якій отримала ґрунтовні знання з англійської мови, і музична школа №1, де розвинули мої творчі таланти. Тішуся, що на моєму шляху були лише найкращі вчителі, які плекали мене й турбувалися, як про свою рідну дитину. І безумовно, це мої улюблені викладачі театральної студії «Третій дзвінок» Дмитро Валерійович Татарінов і Тетяна Василівна Кошильовська. Лише подорослішавши, я зрозуміла, наскільки сильно театральне мистецтво вплинуло на мене, як воно допомогло розкрити себе, навчило не боятися сцени, публічних виступів, відкрило ораторські здібності та розвинуло вміння спілкуватися з людьми.
– Хто ж вас надихнув стати лікарем?
– Це не сімейна традиція, хоча вона могла бути нею. Моя бабуся Ганна Іванівна працювала медсестрою в Центрі переливання крові у Теребовлі. Мама в якийсь період також хотіла вступати в наш медуніверситет, навіть їздила, цікавилася умовами вступу, та в кінцевому підсумку, надихнувшись прикладом улюбленої вчительки, стала вчителькою зарубіжної літератури.
Моя хрещена Оксана – операційна медсестра в онкологічному диспансері. Завжди, коли приходила до нас, розповідала про різні випадки на роботі. Я дослухалася до кожного слова, так мені було цікаво! І врешті моя лікарка-офтальмологиня Оксана Григорівна Хомишин – золота людина, яку дуже люблю й поважаю. Я потрапила до неї на прийом у третьому чи четвертому класі. Оксана Григорівна справила на мене надзвичайно позитивне враження. На її прикладі я відчула, як це – коли людина любить те, що робить, і тішиться успіхами в лікуванні своїх пацієнтів. Саме тоді в мене зародилася маленька думка про вступ до медичного університету, а остаточне рішення я прийняла в дев’ятому класі. Точно можу сказати, що ці три чудові жінки надихнули мене одягнути білий халат і допомагати людям.
– Що змінив у вашому звичному житті вступ до ТНМУ? Що найбільше вразило? Що було найважчим?
– Вразив професіоналізм більшості наших викладачів та їхня готовність і бажання поділитися знаннями. Зрозуміла, що навчання в медичному – це щоденна копітка праця. Щодня маєш докладати максимум зусиль, адже розумієш, що якщо сьогодні не вивчиш певну тему, то завтра за неї вже не сядеш, а післязавтра обов’язково «вилізе», що не знаєш її. Втім, я б не сказала, що мені було аж надто складно вчитися. На першому курсі найважче було адаптуватися до нового ритму життя, влитися в навчальний процес, адже в школі вчителі просять учнів здати роботу, щоб поставити їм оцінку, а в університеті вже студенти бігають за викладачем, щоб він їх вислухав. А ще на першому курсі, пригадую, було складно добиратися до корпусу ТНМУ на вулиці Дорошенка (усміхається).
– До якого напрямку лежить душа?
– Точно знаю, що це буде спеціальність терапевтичного профілю, не педіатрія й не хірургія. Дуже поважаю ці спеціальності, але зрозуміла, що це не моє. А ось, що саме конкретно – ще не визначилася. Побажання та вподобання під впливом навчання можуть змінюватися. На першому курсі хотіла бути офтальмологом завдяки лікарці, яка мене надихнула. Та чим більше циклів вивчала, тим більше мене приваблювали й інші дисципліни. Можливо, коли буде список розподілу на інтернатуру, бачитиму, які спеціальності потрібні, тоді виберу остаточно.
– Яка людина, на ваш погляд, ніколи не зможе бути лікарем?
– Та, яка вибрала цей шлях лише з метою фінансового збагачення або ж коли це не власний її вибір і душа до цього не лежить. Якості, якими, на мій погляд, обов’язково повинен володіти справжній лікар – чесність, доброзичливість, бажання допомогти абсолютно кожному.
– Де та як найбільше любите відпочивати?
– Люблю активний відпочинок. Мандрувати різними куточками України, милуватися красою Карпат і підійматися в гори. Найкращий відпочинок для мене – відпочинок з рідними. Обожнюю також прогулянки з друзями, заняття спортом. Зі спокійного відпочинку люблю посидіти з книжкою в руках, почитати художню літературу, не пов’язану з медициною, але така можливість видається нечасто.
– Що зробите найпершим, коли дізнаєтеся про нашу Перемогу?
– Насамперед вшаную пам’ять тих, хто віддав своє життя за неї. Подякую тим, хто на фронті. А далі, гадаю, всі люди разом будуть тішитися, обійматися, святкувати. Після святкування Перемоги нам треба буде плідно працювати над відбудовою країни. І завжди пам’ятати, якою ціною її здобули.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА